"Він витяг аркушик, де було написане її ім'я, розірвав його й викинув. Забути. Яке слово! В ньому і жах, і розрада, і моторошна нереальність. Хто б міг жити, не вміючи забувати? Але хто здатен забути все, чого не хочеш пам'ятати? Уламки спогадів, що роздирають серце. Аж коли втратиш усе, задля чого варто жити, стаєш вільний."
"Каяття - найдаремніша річ на світі. Нічого не можна повернути. І нічого не можна виправити. Якби можна, то всі ми були б святі. Життя не ставило собі за мету зробити нас довершеними."
"Він ні про що не здогадується. Не помічає, що нас торкнулось диво. Дивиться на нас і не бачить, що ми змінилися. Який божевільний світ: ти можеш обернутися в архангела, в блазня, в злочинця, і ніхто цього не помітить. Та коли в тебе відірветьтся гудзик - помітять усі."
"Звідки ти все це так добре знаєш? - спитав він. - Бо я кохаю тебе.
Як вона розкидається цим словом, - подумав Равік. Зовсім не замислюючись над ним, немов порожньою посудиною. Наповнює її будь-чим і зве це коханням. Чого тільки в цю посудину не напихали! І страху перед самотністю, і цікавості до чужого "я", і надмірного потягу до самоствердження, і мерехтливого віддзеркалення власної фантазії. Та хто знає, який її справжній зміст? Хіба те, що я сказав про старість удвох, не найбільша дурниця? Хіба бездумність Джоан не багато ближча до правди? Чого я сиджу тут зимової ночі в проміжку між війнами і, немов шкільний учитель-буквоїд, перебираю порожні слова? Чого я опираюся замість стрімголов кинутись у вир, хоч і ні в що не вірю?"
"Без кохання людина - мрець у відпустці: кілька дат і випадкове ім'я. Тоді взагалі можна помирати."
"Помирає тільки час. Приречений час. Ненастанно помирає. А ми живемо. Ненастанно живемо. Коли ти прикидаєшся, надворі весна, коли засинаєш - осінь. А між ними тисячі разів міняється літо з зимою, і якщо ми дуже кохаємо одне одного, то ми вічні, незнищенні, як удари серця, як дощ і вітер, і це вже багато. Ми виграємо дні, кохана, і втрачаємо роки, та хто про це знає і кого це турбує? Мить - це життя. Мить найближча до вічності. Твої очі сяють, зоряна курява сіється крізь безмежність, боги старіють, але твої уста молоді, між нами тремтить загадка, ТИ і Я, поклик і відгук із синіх вечорів, із сутінків, із захвату всіх закоханих. Із ледь чутного голосу жаги він обернувся в золоту бурю, пройшов безкінечний шлях від Амеби до Руфі й Есфірі, до Єлени й Аспазії, до блакитних мадонн у придорожніх каплицях, від плазунів і звірів до нас із тобою..."
"Важко повірити, скільки всього людина може забути, - мовив Равік. - Це велика втіха і страшне лихо.
- Ти мені ще не сказав, чого в нас так все виходить.
- Цього ми обоє не можемо пояснити. Ми стільки говоримо про це, а розуміємо все менше й менше. Є речі, які не можна пояснити. І є речі, які не можна зрозуміти. Хвалити Бога, що в кожному з нас є ще клаптик джунглів."
"Квапиться жити, - байдуже сказав Равік. - Як і більшість нас. Біжимо, аж дух нам забиває, щоб чогось не прогавити.
- Це можна назвати й інакше.
- Можна. Але зміст лишиться той самий. Неспокій душі, голубе. Ось уже двадцять п'ять років люди хворіють на нього. Ніхто більше не вірить, що можна спокійно дожити до старості на свої заощадження. Кожен вчуває запах смаленого й намагається урвати для себе все що можна. Лише ти ні. В тебе інша філософія. Ти прихильник простих радощів."
"Однаково - стерво чи свята. Все залежить від того, як ми самі до цього ставимося... Кохання - не гендляр, що може отримати прибуток з капіталу. А уяві досить кількох цвяхів, щоб розвісити на них свої шати.І байдуже, золоті вони, залізні чи навіть іржаві... Де воно зачепиться, там і застряне. Кожен кущ - терновий чи трояндовий - стане дивом із "Тисячі й одної ночі", коли на нього накинути покривало з місячного світла й перламутру."
"Каяття - найдаремніша річ на світі. Нічого не можна повернути. І нічого не можна виправити. Якби можна, то всі ми були б святі. Життя не ставило собі за мету зробити нас довершеними."
"Він ні про що не здогадується. Не помічає, що нас торкнулось диво. Дивиться на нас і не бачить, що ми змінилися. Який божевільний світ: ти можеш обернутися в архангела, в блазня, в злочинця, і ніхто цього не помітить. Та коли в тебе відірветьтся гудзик - помітять усі."
"Звідки ти все це так добре знаєш? - спитав він. - Бо я кохаю тебе.
Як вона розкидається цим словом, - подумав Равік. Зовсім не замислюючись над ним, немов порожньою посудиною. Наповнює її будь-чим і зве це коханням. Чого тільки в цю посудину не напихали! І страху перед самотністю, і цікавості до чужого "я", і надмірного потягу до самоствердження, і мерехтливого віддзеркалення власної фантазії. Та хто знає, який її справжній зміст? Хіба те, що я сказав про старість удвох, не найбільша дурниця? Хіба бездумність Джоан не багато ближча до правди? Чого я сиджу тут зимової ночі в проміжку між війнами і, немов шкільний учитель-буквоїд, перебираю порожні слова? Чого я опираюся замість стрімголов кинутись у вир, хоч і ні в що не вірю?"
"Без кохання людина - мрець у відпустці: кілька дат і випадкове ім'я. Тоді взагалі можна помирати."
"Помирає тільки час. Приречений час. Ненастанно помирає. А ми живемо. Ненастанно живемо. Коли ти прикидаєшся, надворі весна, коли засинаєш - осінь. А між ними тисячі разів міняється літо з зимою, і якщо ми дуже кохаємо одне одного, то ми вічні, незнищенні, як удари серця, як дощ і вітер, і це вже багато. Ми виграємо дні, кохана, і втрачаємо роки, та хто про це знає і кого це турбує? Мить - це життя. Мить найближча до вічності. Твої очі сяють, зоряна курява сіється крізь безмежність, боги старіють, але твої уста молоді, між нами тремтить загадка, ТИ і Я, поклик і відгук із синіх вечорів, із сутінків, із захвату всіх закоханих. Із ледь чутного голосу жаги він обернувся в золоту бурю, пройшов безкінечний шлях від Амеби до Руфі й Есфірі, до Єлени й Аспазії, до блакитних мадонн у придорожніх каплицях, від плазунів і звірів до нас із тобою..."
"Важко повірити, скільки всього людина може забути, - мовив Равік. - Це велика втіха і страшне лихо.
- Ти мені ще не сказав, чого в нас так все виходить.
- Цього ми обоє не можемо пояснити. Ми стільки говоримо про це, а розуміємо все менше й менше. Є речі, які не можна пояснити. І є речі, які не можна зрозуміти. Хвалити Бога, що в кожному з нас є ще клаптик джунглів."
"Квапиться жити, - байдуже сказав Равік. - Як і більшість нас. Біжимо, аж дух нам забиває, щоб чогось не прогавити.
- Це можна назвати й інакше.
- Можна. Але зміст лишиться той самий. Неспокій душі, голубе. Ось уже двадцять п'ять років люди хворіють на нього. Ніхто більше не вірить, що можна спокійно дожити до старості на свої заощадження. Кожен вчуває запах смаленого й намагається урвати для себе все що можна. Лише ти ні. В тебе інша філософія. Ти прихильник простих радощів."
"Однаково - стерво чи свята. Все залежить від того, як ми самі до цього ставимося... Кохання - не гендляр, що може отримати прибуток з капіталу. А уяві досить кількох цвяхів, щоб розвісити на них свої шати.І байдуже, золоті вони, залізні чи навіть іржаві... Де воно зачепиться, там і застряне. Кожен кущ - терновий чи трояндовий - стане дивом із "Тисячі й одної ночі", коли на нього накинути покривало з місячного світла й перламутру."
Коментарі
Дописати коментар