До рук мені потрапила досить неординарна книга сучасної письменниці Софії Андрухович, яка відображує події Івано-Франківська в 19 ст. Дуже цікаво було читати розповіді про тогочасну епоху. Життя міста на Галичині в складі Австро-Угорщини описано з місцевим діалектом та легким тоном. Переживання героїв та їхні долі описує авторка. Найблільше сподобався виклад думок про різні аспекти життя та вищі теми.
Цитати, які сподобались:
"Щоб розвіяти ілюзію, достатньо просито бути уважним. І визнавати чесно: ти бачиш саме те, що бачиш.
"Те, у чому ми живемо, - будівлі, одяг, меблі, посуд, може не тільки служити нашим потребам. водночас вони не конче мусять бути такі дорогі і прекрасні, що перед ними малієш і скручуєшся, як опалий лит. Усі ці предмети здатні бути продовженням думок і почуттів, розмовою, запитанням, твоєю власною відповіддю.
Але найкраще - їхея необов'язковість. Адже зовнішнє буяння все одно зводиться до однієї-єдиної точки, якою ти є. Точки, що тяжіє до порожнечі."
"Усе, чим я була начинена, виявилось на виду в мого старого-нового знайомця, все він бачив у мені. Ніщо не ховалося від цих очей. Але найдивніше мені й не хотілось від нього нічого ховати. Бо погляд - м'який, заспокійливий, теплий - доторкаючись до мене (без найменшого натяку на огидну тілесність) приймав повністю. Як сонячний промінь виштовхує її на себе, і не заковтує, а тільки світить на неї, крізь неї, дарує їй своє тепло і тільки сітить на неї, крізь неї, дарує їй своє тепло і дозволяє залишатись пилинкою - незугарною, нікчемною, майже неіснуючою, такою, як є".
"Петро сміхотворний, коли намагається бути таким ввічливим. Такого в людях я не приймаю. Будь уже таким, як ти є: грубим, різким, безцеремонним".
"У священникові було щось таке ж сильне й неземне: якась магічна міць, що примушувала тверді предмети розчиняттсь у повітрі, а невисловлені почуття й погляди робила фізичними, відчутними на дотик. Ні, отеуь мав у собі щось інше набагато потужніше, щось надлюдське".
"Я не раз зауважувала, що людина своєю поведінкою несвідомо повторює явища природи чи погодні умови."
"Це життя таке крихке. Випаровується, я вода випарувалась із цієї грудки сухої землі. Ось повіяв вітер - і вона розсиплеться на порох."
"Не хочеш чути - не чуєш. Не хочеш бачити - не бачиш. І не треба жодног гіпнозу, не теба жодних святих образів."
"Як не можу знайти спокою, то завше пораюсь біля кухні: щось ціджу і перетираю, пражу-смажу, варю, начиняю. Коли шкварчить в оливі цибуля, на весь будинок пахне часник, а я наскрізь просякаю запахом готування, на серці відразу стає просторіше - вже дається далі жити.
Більше світла стає у тому приміщенні всередині мене, де все так захаращено, де стільки лахміття й непотребу, що кроку не ступиш; де я задихаюсь і спотикаюсь у темряві. Скільки ж у мні зайвого, важкого - ноги поламаєш, в'язи скрутиш."
"Священник знову почав говорити, так пронизливо і незрозуміло, ніби плакав, співав і молився водночас. Говорив про заповідь та Закони Мойсея, шляхи Господні, служіння всім серцем і всією душею, святість терпіння, розкіш упокорення.
Говорив про любов до Бога , за якою немає вже когось, хто служить. А є тільки зворушення і полум'я.
Розповідав про те, як Господь сотворив людину за Своєю подобою та Своїм образом. І це означало, що людині було подаровано можливість з'явитись на світ, віддзеркалюючи Божественний образ - але тільки від нас залежить, чи маємо ми достатньо волі, щоб набути подоби Божої."
"Нічого не сталось. Я прjсто розплющила очі і нарешті побачила свіжість цього світу. Отець Йосиф мене розбудив. Він торкнувся до мене, торкнувся до мого серця - і відтепер кожна мить мого житя назавжди залишатиметься сповненого сенсу. Нічого мені вже не треба. Тому що все вже у мене є."
"Дві осі мого світу, навколо яких розцвіло життя Фелікса, маленький горішок, що ховається від усього, забиваючись у закапелки, - чи не так само і я вічно забиваюсь у закапелки, уникаючи мати будь-що своє, втікаючи від себе?"
"Я знаю, люди можуть таке казати. Люди завжди вигадують і кажуть найгіпше, завше міряють по собі."
"Панно Чорненько, Стефо, у цьому немає жодного обману - люди бачать саме те, що хочуть. Люди щасливі обманюватись. Забери у них ілюзію - і вони рознесуть цей світ на друзки: повені, пожежі, нещастя. Лише на ілюзії, на обмані самих себе тримається земний порядок."
"Любов - це єдиний вияв магії в нашому світі, схожому на холодний годинниковий механізм. Без любові всі металеві коліщатка швидко заржавіли б і покришились. Але ж ні - вони цокотять і обертаються, приводять в рух одне одного, хоч би вже й самі того не хотіли.
... Ніколи не перестану чудуватися з того, як глибоко проросла в людській істоті любов."
"Кожен отримує таку любов, якої прагне. Хтось народився панею - хтось служницею, і служниця була б нещаслива здобути волю від пані. Пані любить у той спосіб, що приймає від служниці її служіння, і таким чином робить служницю щасливою, саму її перетворює на пані - у цьому чарівному палаці. Хоча й палац цей, який є водночас кораблем, далеким островом, венецьким палаццо, римським храмом - може бути страшною в'язницею, як в'язницею може бути - і буває - сама любов. Хтось любить їжею, хтось - каменем, хтось - молитвою."
"І тепер я бачу: я балансувала над прірвою. Прірва не має дна.
Я сама собі стала ілізіоністом, який вводить в оману , і публікою, що з охотою піддається гіпнозові.
Тепер можна молитись - і доля цього не потрібні чудодійні ікони. Молитва - це дим від спалених ілюзій, який розчиняється в небі."
Відень, Австрія (фото з власного архіву)
Цитати, які сподобались:
"Щоб розвіяти ілюзію, достатньо просито бути уважним. І визнавати чесно: ти бачиш саме те, що бачиш.
"Те, у чому ми живемо, - будівлі, одяг, меблі, посуд, може не тільки служити нашим потребам. водночас вони не конче мусять бути такі дорогі і прекрасні, що перед ними малієш і скручуєшся, як опалий лит. Усі ці предмети здатні бути продовженням думок і почуттів, розмовою, запитанням, твоєю власною відповіддю.
Але найкраще - їхея необов'язковість. Адже зовнішнє буяння все одно зводиться до однієї-єдиної точки, якою ти є. Точки, що тяжіє до порожнечі."
"Усе, чим я була начинена, виявилось на виду в мого старого-нового знайомця, все він бачив у мені. Ніщо не ховалося від цих очей. Але найдивніше мені й не хотілось від нього нічого ховати. Бо погляд - м'який, заспокійливий, теплий - доторкаючись до мене (без найменшого натяку на огидну тілесність) приймав повністю. Як сонячний промінь виштовхує її на себе, і не заковтує, а тільки світить на неї, крізь неї, дарує їй своє тепло і тільки сітить на неї, крізь неї, дарує їй своє тепло і дозволяє залишатись пилинкою - незугарною, нікчемною, майже неіснуючою, такою, як є".
"Петро сміхотворний, коли намагається бути таким ввічливим. Такого в людях я не приймаю. Будь уже таким, як ти є: грубим, різким, безцеремонним".
"У священникові було щось таке ж сильне й неземне: якась магічна міць, що примушувала тверді предмети розчиняттсь у повітрі, а невисловлені почуття й погляди робила фізичними, відчутними на дотик. Ні, отеуь мав у собі щось інше набагато потужніше, щось надлюдське".
"Я не раз зауважувала, що людина своєю поведінкою несвідомо повторює явища природи чи погодні умови."
"Це життя таке крихке. Випаровується, я вода випарувалась із цієї грудки сухої землі. Ось повіяв вітер - і вона розсиплеться на порох."
"Не хочеш чути - не чуєш. Не хочеш бачити - не бачиш. І не треба жодног гіпнозу, не теба жодних святих образів."
"Як не можу знайти спокою, то завше пораюсь біля кухні: щось ціджу і перетираю, пражу-смажу, варю, начиняю. Коли шкварчить в оливі цибуля, на весь будинок пахне часник, а я наскрізь просякаю запахом готування, на серці відразу стає просторіше - вже дається далі жити.
Більше світла стає у тому приміщенні всередині мене, де все так захаращено, де стільки лахміття й непотребу, що кроку не ступиш; де я задихаюсь і спотикаюсь у темряві. Скільки ж у мні зайвого, важкого - ноги поламаєш, в'язи скрутиш."
"Священник знову почав говорити, так пронизливо і незрозуміло, ніби плакав, співав і молився водночас. Говорив про заповідь та Закони Мойсея, шляхи Господні, служіння всім серцем і всією душею, святість терпіння, розкіш упокорення.
Говорив про любов до Бога , за якою немає вже когось, хто служить. А є тільки зворушення і полум'я.
Розповідав про те, як Господь сотворив людину за Своєю подобою та Своїм образом. І це означало, що людині було подаровано можливість з'явитись на світ, віддзеркалюючи Божественний образ - але тільки від нас залежить, чи маємо ми достатньо волі, щоб набути подоби Божої."
"Нічого не сталось. Я прjсто розплющила очі і нарешті побачила свіжість цього світу. Отець Йосиф мене розбудив. Він торкнувся до мене, торкнувся до мого серця - і відтепер кожна мить мого житя назавжди залишатиметься сповненого сенсу. Нічого мені вже не треба. Тому що все вже у мене є."
"Дві осі мого світу, навколо яких розцвіло життя Фелікса, маленький горішок, що ховається від усього, забиваючись у закапелки, - чи не так само і я вічно забиваюсь у закапелки, уникаючи мати будь-що своє, втікаючи від себе?"
"Я знаю, люди можуть таке казати. Люди завжди вигадують і кажуть найгіпше, завше міряють по собі."
"Панно Чорненько, Стефо, у цьому немає жодного обману - люди бачать саме те, що хочуть. Люди щасливі обманюватись. Забери у них ілюзію - і вони рознесуть цей світ на друзки: повені, пожежі, нещастя. Лише на ілюзії, на обмані самих себе тримається земний порядок."
"Любов - це єдиний вияв магії в нашому світі, схожому на холодний годинниковий механізм. Без любові всі металеві коліщатка швидко заржавіли б і покришились. Але ж ні - вони цокотять і обертаються, приводять в рух одне одного, хоч би вже й самі того не хотіли.
... Ніколи не перестану чудуватися з того, як глибоко проросла в людській істоті любов."
"Кожен отримує таку любов, якої прагне. Хтось народився панею - хтось служницею, і служниця була б нещаслива здобути волю від пані. Пані любить у той спосіб, що приймає від служниці її служіння, і таким чином робить служницю щасливою, саму її перетворює на пані - у цьому чарівному палаці. Хоча й палац цей, який є водночас кораблем, далеким островом, венецьким палаццо, римським храмом - може бути страшною в'язницею, як в'язницею може бути - і буває - сама любов. Хтось любить їжею, хтось - каменем, хтось - молитвою."
"І тепер я бачу: я балансувала над прірвою. Прірва не має дна.
Я сама собі стала ілізіоністом, який вводить в оману , і публікою, що з охотою піддається гіпнозові.
Тепер можна молитись - і доля цього не потрібні чудодійні ікони. Молитва - це дим від спалених ілюзій, який розчиняється в небі."
Страсбург, Франція
Коментарі
Дописати коментар